Польське місто Вальбжих є побратимом Борислава. Історична доля двох міст по обидва боки україно-польського кордону схожа. У копальнях польського Вальбжиха писалася історія підземної розробки родовищ кам’яного вугілля, а на нафтових копальнях українського Борислава писалася світова історія видобутку нафти і газу. Проте найцікавішим, мабуть, є той факт, що великий вплив на історію розвитку обох міст мали люди, яких, враховуючи місце народження та постійне проживання, називають бориславцями.
У польському Вальбжиху борислав’яки досі мають значний вплив на політику мерії. Товариство шанувальників землі Дрогобицької, очолюване колишньою бориславкою Іреною Фрох, є дуже авторитетною громадською організацією у Вальбжиху, а президент міста Роман Шоломей, віце-президент Зігмунт Новачек та уродженець Борислава Тадеуш Скренжина минулого року були удостоєні звання Почесних громадян міста Борислава.
Сьогодні, коли український Борислав стогне під тягарем проблем, які дісталися нам у спадок від попередньої епохи, польський Вальбжих успішно розвивається. Місту вдалося подолати комплекс проблем, які дісталися від епохи соціалізму, та разом із усією країною набути статусу європейського міста.
Поляки дуже дружелюбно налаштовані до України та українців. На Великдень перший національний канал Польського телебачення офіційно привітав українців в Україні та Польщі зі світлим празником Воскресіння Христового. На запрошення мерії Вальбжиха під час Великодніх свят польське місто-побратим Борислава відвідав редактор часопису Петро Магур. Сьогодні ми розпочинаємо публікацію матеріалів, які знайомитимуть наших читачів із життям сучасної Польщі.

Про Європу сьогодні не говорить хіба що лінивий. І якщо на сході країни люди дещо побоюються європейської інтеграції України, то захід уже давно не бачить майбутнього української держави поза межами Євросоюзу.
Європа для більшості мешканців Борислава та Східниці з часу входження Польщі до Євросоюзу стала дуже близькою. Досить перетнути кордон у Смільниці, Шегинях чи Краківцях – і ти уже на території Європейського Союзу з його шикарними дорогами, автомагістралями та іншим переліком інфраструктурних принад цивілізованого світу.
Проте, щоб у той цивілізований світ потрапити, необхідно проїхати якусь неповну сотню кілометрів, які для більшості мешканців нашого краю стають справжнім випробуванням. Власне, для мене, як і більшості водіїв, які вирішили поїхати у Польщу власним автомобілем, першою постала проблема, як їхати: довшою, але кращою дорогою із великим гаком через Львів, чи проїхатися значно коротшою мережею внутрішніх районних доріг Львівщини.
Після довгих вагань та декількох слушних порад бориславських таксистів я таки вирішив не накручувати зайвий кілометраж, а поїхав коротшою дорогою на Шегині через Самбір та Мостиську.
– Для водія, який володіє досвідом практичної їзди по розбитих і повних несподіванок українських дорогах, декілька розбитих ділянок шляху біля Лішні та Бронниці Дрогобицького та окремих сіл Самбірського і Мостиського районів не будуть створювати серйозної проблеми, – говорив мій добрий приятель, який нещодавно повернувся із Польщі. – А відстань та час на коротшому шляху можна зекономити суттєво. Тим паче, що ніколи не вгадаєш, наскільки виявиться завантаженим прикордонний пункт перепуску.
Через дуже погану дорогу пункт перетину україно-польського кордону у Смільниці Старосамбірського району довелося із маршруту виключити відразу. Восени цією дорогою я їздив до Полянчика і вона уже тоді знаходилася у плачевному стані. Відтак сподіватися, що після зими нею можна посеред ночі проїхати без пригод та зайвого напруження, не доводилося.
Було з годину по півночі, коли моє авто минуло Дрогобич і в’їхало на найскладнішу ділянку дороги перед Лішнею. Довший час водії цей невеликий відтинок дороги називали найскладнішим у всьому Дрогобицькому районі, проте виявилося, що напередодні тут попрацювали дорожники, які позасипали ями гравієм. Відтак найскладнішою ділянкою по дорозі до Самбора виявилася ділянка від Бистриці до повороту на Лужок. На цьому відтинку шляху, відразу за Бистрицею, є декілька дуже глибоких вибоїн, які здатні у випадку потрапляння у них створити серйозні проблеми для автомобіля та його власника.
Самбірщина приємно вразила тим, що дорога тут ремонтується. Вибоїни акуратно засипають асфальтом, але, як завжди, про це водії повинні дізнаватися лише інтуїтивно за свіжими латками на асфальті: жодного попереджувального знака про ремонтні роботи не виставлено, хоч дорога рясно вкрита глибокими вибоїнами, що їх дорожники вдень підготували до асфальтування. При швидкості 50 – 60 кілометрів на них можна ще якось відреагувати, а от любителів швидкої їзди тут можуть чекати проблеми.
Про зміну дорожньої обстановки за логікою мали б попереджувати дорожні знаки, але в Україні на це, як завжди, бракує грошей. Тому кожен, хто їздить українськими дорогами, повинен бути готовим до будь-яких несподіванок. Це там, за кордоном, у старій і багатій Європі, звикли дбати про безпеку людей за кермом. В Україні кожен рятується у складній ситуації, як може і вміє.
Жодного попереджувального знака немає на абсолютно розбитій ділянці дороги у Крукеничах. Про погані бориславські дороги може говорити лише той, хто ніколи не пробував проїхатися Крукеничами. Саме у цьому селищі міського типу є дві ділянки дороги, які складно проїхати звичайним автомобілем навіть водіям із багаторічним досвідом їзди по розбитих дорогах. Минаючи оті глибочезні ями, які починають набувати обрисів вирв, під скрегіт днища автомобіля починаєш думати: невже нікому із місцевих зверхників не прийшло до голови засипати їх щебенем, гравієм чи навіть будівельним сміттям, щоб можна було бодай проїхати безпечно? Але, очевидно, Крукеничі сьогодні зайняті більш важливішими справами, аніж вибоїни на дорозі.
Попри погані дороги хочеться декілька слів сказати і про їхні узбіччя. Усі розуміють, що для ремонту дорожнього полотна потрібні кошти, матеріали, техніка. А от для утримання в належному санітарному стані узбіччя доріг не треба великих затрат. Досить того, щоб не захаращувати їх сміттям та усіляким непотребом, а посеред літа «пройтися» бодай раз косаркою. Проте навіть такі прості речі, виявляється, нам не під силу. Упродовж усього шляху дороги від Дрогобича до Мостиськ фари моєї автівки вихоплювали із темряви величезні чорні поліетиленові мішки, наповнені сміттям. Наприкріше було спостерігати, як обабіч дороги поряд із щойно зібраним сміттям з’являлися нові пакети та пляшки, що їх не соромилися викидати на уже прибране узбіччя водії та пасажири окремих автівок. Не знаю, хто прибирав узбіччя на Самбірщині та у Мостиському районі, проте переконаний, що оті величезні купи сміття до нас європейці не привезли.
Якось мимоволі пригадалися захаращені приміські ліси Борислава, береги, а також русла річок та численних потічків міста. Складно сказати, чим обумовлена ота внутрішня якась моральна наша двоїстість та неврівноваженість, коли на кожному кроці, декларуючи свою патріотичну налаштованість, ми за роки незалежності зуміли захаращити рідну землю сміттям гірше заклятого ворога.
Уже на під’їзді до прикордонного пункту пропуску «Шегині», доливаючи до баку паливо, вирішив перевірити правдивість реклами та спробувати дармової нічної кави від ОККО. Але працівниця заправки пояснила, що акції із розливу водіям посеред ночі дармової кави щойно закінчилася і запропонувала купити хот-дог. Звісно, хот-дога я не купив, а попрямував далі. Черг на кордоні не було, то я мусів затратити додатково хвилин п’ять, поки розібрався, куди їхати і у яку, як кажуть на кордоні, «колєйку» ставати. Жодної полоси чи вказівної стрілки на українському боці україно-польського кордону, яка б вказувала, куди їхати, не виявилося, тому справжнім порятунком ставали підказки водіїв, які жестами показували, що рухатися треба за ними.
Польща зустрічала мене під ранок добротною, сучасною, гарно освітленою дорогою. Їздити польськими автострадами – одне задоволення: ні тобі горбика, ні ямки. Більшість сучасних автомобільних доріг Польщі збудовані за грантові кошти Євросоюзу і практично не відрізняються від німецьких автобанів чи платних автомагістралей інших європейських країн.
Частина дороги до Вальбжиха також виявилася платною. Двічі довелося заплатити по 10 злотих на відтинку дороги Краков – Катовіце. Там встановлені два пункти оплати. Ще 16,20 злотих довелося викласти за проїзд автомагістраллю А-4 на ділянці Біляни Вроцлавські – Сосниця. Проте тих нецілих 40 польських злотих, які довелося викласти за проїзд сучасною автомагістраллю із двома полосами руху у двох напрямках, вартували цього.
Автозаправки у Польщі працюють за принципом самообслуговування: спочатку заправляєш, а вже потім платиш. Кожна заправка на автомагістралі є своєрідним пунктом відпочинку, де можна поїсти, справити природні потреби і навіть прийняти душ. Усі заправки на автомагістралях обладнані великою кількістю парковочних місць, де після заправки можна безкоштовно припаркувати автомобіль і перепочити, не створюючи проблем іншим учасникам руху. Паливо трохи дорожче у порівнянні з українськими цінами. За літр бензину марки А-95 треба викласти приблизно 4,68 злотих. Стільки ж у середньому коштує літр дизельного пального. За бензин марки А-95 високої якості доведеться заплатити на 60 – 80 копійок чи, правильніше, польських грошів, дорожче.
У Вальбжиху я був через вісім годин після перетину кордону. З’їхавши з автомагістралі за Вроцлавом у напрямку на Вальбжих, виїхав на не менш якісну дорогу з однополосним рухом та прекрасною розміткою. Практично за увесь час дороги від виїзду на автомагістраль А-4 до вибору напрямку безпосередньо на Вальбжих довелося виконати лише один поворот праворуч при з’їзді із автомагістралі та повернути ліворуч на Вальбжих коло польського містечка Свідобніце.
Після з’їзду із автомагістралі найперше, що привернуло увагу, – це чисті і впорядковані узбіччя та доглянуті поля, на яких іноді можна було побачити скиртовану солому та працюючі трактори. Час від часу дорогою траплялися польські села, які також привертали увагу добротними одно- та двоповерховими будинками із по-господарськи доглянутими подвір’ями. За всіма ознаками можна було зробити висновок, що Нижня Сілезія у Польщі живе нормальним і заможним життям, що забезпечується сталим економічним розвитком краю.
Але про це – у наступній публікації.
Петро МАГУР.
Вальбжих, Польща

Print PDF