У ці передсвяткові дні наші бориславці знову побували з великодніми подарунками у військових підрозділах зони АТО. Волонтерську групу «Борітеся – поборете» мешканці міста поміж собою називають волонтерською групою братів Когутів. Це й зрозуміло, бо саме Олег та Микола Когути стали ще в 2014 році ініціаторами створення та й  об’єднуючим ядром цього волонтерського осередку.
Сама ідея  організувати допомогу  нашим хлопцям, що воюють проти російських агресорів на сході країни, зародилася ще під час вікопомних подій на київському Майдані, безпосередніми учасниками яких вони були. Тоді за велінням серця у складі добровольчих батальйонів вирушили на  фронт з російським окупантом багато хлопців із Борислава та довколишніх сіл. А ситуація була катастрофічною, армія  по суті знищена януковицьким режимом і деморалізована подіями в Криму, що його здали без жодного спротиву. Це був дуже складний час. І якщо б не тисячі патріотів, що взяли до рук зброю і вирушили на схід захищати країну, якщо б не тисячі волонтерів, що одягли і годували армію в ті перші місяці, ми знову вкотре могли б втратити державу, за незалежність якої за століття неволі пролито ріки крові найкращих її синів і дочок. В числі  найперших волонтерських груп були й бориславці, брати Олег та Микола Когути. В кожного з них своя постійна робота: пан Олег працює майстром виробничого навчання в професійному ліцеї, пан Микола – учитель історії та правознавства ЗОШ №7. Але попри зайнятість знаходять час і можливості  для дуже нелегкої, потрібної і часто навіть пов’язаної з ризиком для життя справи. Про те, що їх змусило прийняти таке визначальне у житті рішення, організувати у нашому місті всю необхідну допомогу для земляків, що воюють на сході країни, і була наша розмова із братами, керівниками волонтерської групи «Борітеся – поборете» у редакції нашого часопису.
– Отже, пане Миколо, трохи про біографію Вашої волонтерської групи…
– Після Майдану і початку війни на сході країни всі зрозуміли, що нашій армії потрібна допомога. І десь в тих рядах опинилися й ми. Тоді бракувало найнеобхіднішого: одягу, бронежилетів, приладів нічного бачення, зрештою, навіть продуктів харчування. Бо ж за часів Януковича, армія була практично знищена. Добровольчі батальйони, зокрема, мали нульове матеріальне забезпечення і тільки сила духу, патріотизм, віра у справедливість своєї боротьби та всенародна підтримка робили їх непереможними. Тоді, коли ми організовували перші поїздки в зону АТО, то до цього долучився мабуть кожен з бориславців: грошовими коштами, одягом, продуктами харчування. Кожен допомагав в міру своїх можливостей. Та й зараз назвати людей, з якими працюємо постійно, дуже складно, бо їх справді всіх не перелічиш. До речі, цю допомогу надавали і надають не тільки бориславці, але й мешканці усіх поближніх сіл – Ясениці, Свидника, Попелів, Східниці, та навіть і люди з інших областей.
– А чи пам’ятаєте першу свою поїздку на схід?
– Так, звичайно. Тоді, пригадую, ми були в ГО «Самооборона Борислава». На той момент якраз продав свій автомобіль і вирішив, що як тільки куплю знову машину, то перше, що зроблю, разом з братом поїду в зону АТО, допомагати нашим. Так і сталося. Десятого жовтня я придбав «бусик», а дев’ятнадцятого жовтня ми вже були на Луганщині, завантажені всім необхідним для наших бійців: одяг, взуття, «буржуйки», генератори, пальне. Звичайно ж, продукти. Зараз із харчуванням там легша ситуація, а тоді було справді складно. Та перша поїздка була, можна сказати, розвідувальна, щоб дізнатися, куди їхати і в чому там найбільша потреба. Звичайно, не знали маршруту, не знали дороги, то поїхали спільно з волонтерами зі Стрия, вони – своєю машиною, ми – своєю.
– Їхали конкретно в якусь частину чи…
– Ні, з першого разу ми їздили адресно, в першу чергу до хлопців з Борислава. А пізніше вже і до бійців з Ясениці, Старого Самбора, Самбора. Люди вже знали, що їдемо на схід, і просто підходили: «А візьміть ще для мого сина чи там чоловіка, чи брата…». Але акцент був саме на бориславців. Хоча там, в окопах, на передовій, немає різниці, чи хтось з Дрогобича, чи із Самбора, чи зі Свидника. Всі ніби рідні.
– Все-таки волонтерська праця забирає багато часу. Чи не нарікають дружини?
– Ні. Ніколи, як кажуть: чоловік і жона то щось єдине ціле. Хоча, певно, вони опинилися в тій ситуації, що розуміють: іншого шляху немає. Звичайно, кожного разу, кожної нашої поїздки хвилюються дуже, але…
– Що найбільш таке пам’ятне залишилося із цих поїздок в зону АТО?
– Ситуацій було багато різних. Були й кумедні. Знаєте, що коли пересуваєшся по зоні, то треба знати пароль, щоб відрізнити своїх від чужих. От під’їжджаємо одного разу до блок-поста, підходить до нас військовий, що там стоїть, приглядається і каже раптом: «Борислав!». Ми здивувалися: «А ви звідки знаєте, що ми з Борислава?». Той ніби в ступорі: «Та я все знаю…». Потім здогадався, каже: «Та то пароль у нас такий сьогодні.». Потім, коли поверталися через той блок-пост, то вже нас і не зупиняли, хіба засміялися вслід: «Борислав!».Були ситуації і не дуже кумедні. Це вже в Донецькій області було. Там є люди добрі, а є й такі, що скоса дивляться. Треба було в одне місто, вже не пам’ятаю назви. Запитуємо перехожих, а відповідь: «Не знаю». Так кілька разів. А потім під’їжджаємо до залізничного переїзду, а з другого боку стоїть з машиною той хлопець, до якого їхали. Ще трохи і роз’їхалися б. Ніби справді Боже провидіння. Були й справді небезпечні ситуації. Одного разу гналася за нами до самого українського блок-поста машина, як потім дізналися, ворожої ДРГ. За тих вісімнадцять мандрівок на схід бувало всього.
– А яке враження від місцевого населення?
– Неоднозначне. От ми говорили про першу поїздку. У нас на машині був тоді маленький український прапорець. Люди саме йшли на робочу зміну і треба було бачити, скільки ненависті було в їхніх поглядах, коли дивилися на той прапорець, здавалося, що вони ладні його спалити разом із нами. Зараз відчуваються трохи зміни, багато людей починають розуміти, що таке Україна. А в самій ситуації нічого дивного, там же була інформаційна блокада, не було ні радіо українського, ні телебачення, ні газет. Народ був зомбований російськими тай денеерівськими телеканалами. Але є й інші люди. От у Новому Айдарі в третю нашу поїздку ми зустріли людину, до речі, журналіста за професією, що ніби справді є еталоном патріотизму. Це нам легко , коли живемо в далекому-далекому тилу, кричати, що ми патріоти. А він розповідав, що коли увійшли в Новий Айдар російські сепаратисти, то в місті їх залишилося чотирнадцять чоловік, які підтримували Україну. І в тих умовах вони змогли не тільки вистояти, а мобілізувати сили і залучити інших, щоб сприяти відновленню української влади. Діяли підпільно в умовах російської окупації, виробили свою систему передачі інформації, гуртували патріотично настроєних людей.
– Значить, це що говорять про донецьких партизанів, то таки правда?
– Так, вони є. І ми мали честь з ними спілкуватися. До речі, і в останню поїздку зустріли такого чоловіка. Сказав, що патріотичних людей, таких, як він, там багато. Старався допомогти у всьому, навіть якщо б машина потребувала ремонту, то пропонував свою поміч. Він нас провів по тій місцевості, куди потрібно, і потім ще кілька разів телефонував, чи все в нас в порядку і чи не потрібна якась допомога. Зараз таких людей там багато.
– А от остання передвеликодня поїздка. Які враження, як зустрічали вас наші хлопці, чи не забувають там, на війні, наші традиції?
– Як і завжди, а це вже третя нашого передвеликодня поїздка, везли нашим хлопцям традиційні паски і багато іншого для святкового столу: різне м’ясне, яйця, бурячок з хроном, солодка випічка, як у нас кажуть, пляцки, що їх пекли бориславські господині і приносили нам. Дуже багато людей долучилися до підготовки цих великодніх подарунків, всіх не перелічиш. І справді важко передати словами, як нас зустрічали з цими передвеликодними дарами на блок-постах, скільки то було радості! Так виходить, що ми ніби є тією зв’язуючою ланкою між мирним світом і світом війни. Звичайно, що хлопці можуть подзвонити додому, до рідних, є телефон, інтернет. Але це не замінить, коли приїжджаємо ми і можемо щось розповісти, поспілкуватися. Коли приїжджаємо, то це не означає, що зустрічає нас тільки «наш» Василь чи Петро із Борислава. Зустрічає цілий взвод чи якийсь інший підрозділ, сміються, жартують, розпитують, щось розповідають. Зустрічають, як найдорожчих гостей. Кожний наш приїзд – це для хлопців ніби зустріч із родиною, – з рідним містом, з рідним краєм. Не було такого, щоб не запропонували попити кави чи чаю, не погодували, не запропонували нічліг. Бо ж там коли наступає темна пора доби, то пересуватися в зоні АТО заборонено. А ще шанують духовні традиції, коли є можливість, то обов’язково в неділю йдуть до церкви. І хоч наші земляки в переважній більшості греко-католики, а там багато церков Московського Патріархату, ставлення якого до України ми знаємо, та вони, як самі кажуть, йдуть до Божого храму, а не до священика. Що там казати, кожна поїздка і для нас дає великий позитивний заряд, розуміння, що робимо якийсь нехай невеликий свій вклад у загальнонародну справу.
– Що ж, дякую, пане Микола і пане Олег, за цікаву розмову і за те, що присвячуєте свій час і свою енергію для допомоги та підтримки нашим воїнам, нашим землякам; за вашу нелегку , але вкрай необхідну волонтерську працю, що наближає перемогу над московською ордою.

Розмову вів
Ігор ЮРИНЕЦЬ

Print PDF