У середині грудня 2016 р. в Львові відбулась міжнародна наукова конференція «Україна-Європа-Схід. Проблеми та перспективи сучасної гуманітаристики», присвячена 90-річчю від дня народження українського історика та археографа Ярослава Дашкевича. Серед майже півтори сотні доповідей, виступів і повідомлень увагу багатьох учасників і гостей конференції привернула своєю інтригуючою загадковістю тема «Елліністичний Єгипет у топонімії Галичини й Поділля» доктора філологічних наук, професора кафедри мов і літератур Близького та Середнього Сходу Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка, поліглота, автора численних праць з української топоніміки іншомовного походження Костянтина Тищенка.
Змістом його доповіді на конференції, відтак виступу на презентації стала невеличка частина його нової фундаментальної праці, згаданої в підзаголовку, котра не залишить байдужими як поважних учених і дослідників, так і студентську молодь, краєзнавців. Багато хто з них мав нагоду придбати собі там «Долітописну мовну історію України», ознайомитися з нею, тому почувався вже до певної міри обізнаним слухачем.
Перш за все – про саму монографію, розраховану на підготовленого й зацікавленого читача, бо це дуже серйозна наука з надзвичайно складним набором і версткою текстів, а не легенька белетристика, по якій легко ковзають очі. Вчитайтесь у несподівані й начебто трохи химерні назви її розділів: «Упізнані свідки: генетичний склад українців»; «Всеслов’янськість мови українців»; «Мова – магнітне осердя нації»; «24-а перська сатрапія України»; «Історія України з єгипетського берега»; «Античність на в’язаних човнах»; «Потаємний коптський світ України»; «Догрецький Єгипет у догрецькій Україні». Про кого лише не йдеться в нарисах цих розділів! Скіфи, сармати, алани, балканці, скандинави, фіни, маври, кельти, греки, римляни, іллірійці, фракійці, пруси, месопотамці, копти, перси, кавказці, гуни, половці, монґоли, мадяри, слов’яни, ґоти… Справжній калейдоскоп назв різних народів, від якого аж дух захоплює.
Але для чого він, можуть запитати твердолобі скептики, котрі ще не бачать давнішої історії нашого народу, крім як від часів княжих або, в кращому випадку, білих хорватів. Не бачать, але рано чи пізно прийдуть до її сприйняття. Далі зацитую анотацію. Отже, в нарисах ідеться про тяглість етно- і глотогенезу українців, асиміляцію ними етнічних меншин Наддніпрянщини, численні мовні ознаки трьох давніх епох історії України: ахеменідської (VІ-ІV ст. до н. е.), греко-римської (ІV ст. до н. е. – ІV ст. н. е.), ранньовізантійської (ІV-VІІ ст. н. е.), історію мовних контактів наших предків на тлі даних генетики і славістики, асиміляцію праукраїнцями алано-половецьких степовиків і давніші мовні вкраплення з кельтських, германських, балтійських та інших мов, зв’язки з давніми персами, коптами, сирійцями, греками з Єгипту тощо. Авторські дослідження та висновки на основі методу топонімічного контекстування супроводяться численними посиланнями на таких учених, як Г. Верет, О. Пріцак, В. Крум, Й. Гіль, Г. Півторак, О. Коссю, О. Стрижак, М. Рахно, А. Непокупний, М. Щукин. Назагал же джерельна база книги налічує майже 800 позицій.
Коли вдумливий читач ще не потрапив у полон цього калейдоскопу фактів і лише дошукується, що воно й до чого, спробую йому допомогти. За висновком автора книги, опертим на перелічених вчених і власні студії, в антропології українців закорінена Європа, пів-Азії плюс Середземномор’я. Така ж широчінь, пише він, і в мові – 36 пластів іншомовних запозичень, і це нормально для потужного багатотисячолітнього етносу на семи степових вітрах. Було б навіть дивно, коли б ті етномовні надсилачі не закарбувалися в топонімії України разом з надісланими нам словами про тодішні події. З цим вона далі є і буде частиною нашого історичного буття.
Водночас у передмові до книги «Нові обрії дослідження етно- та глотогенезу українців» Григорія Півторака читаємо: той факт, що ніде в світі немає «чистих» народів, був відомий уже досить давно, але практичні успіхи генетики засвідчили, що взаємодія та взаємовпливи різних етносів залишають свої сліди не тільки в їхніх мовах та культурах, а й у генах. Це дає можливість перевіряти історичні та лінгвістичні гіпотези ще й біологічним методом. Знавець десятків сучасних і давніх, живих і мертвих мов та новітніх досягнень суміжних наук, продовжує «передмовець», К. Тищенко віднайшов і систематизував сліди стародавніх контактів на території сучасної України, відбиті в українській топоніміці та в давніх запозиченнях серед апелятивної лексики, які в сучасній суспільній свідомості сприймаються переважно як питомо українські. Автор наводить численні запозичення від балтів, фракійців, іранців, іллірійців, кельтів, римлян, ґотів, хозарів, семітів, печенігів, половців, угорців, татар, литовців, поляків, німців, англійців та інших народів.
Значна частина цих запозичень можуть сприйматися як дискусійні, сумнівні, фантастичні або такі, що можуть мати простіше й вірогідніше пояснення на місцевому ґрунті. Проте з категоричними висновками, застерігає він, поспішати не варто. Адже апріорне заперечення знайдених ученим фактів та їх інтепретації не може бути продуктивним, а плідна дискусія з ним потребує рівнозначної освіченості та ерудованості. Як засвідчує історичний досвід, в історії різних наук часто те, що спочатку здавалося неймовірним і неможливим, з часом підтверджувалося подальшим науковим прогресом і вже сприймалося як звичне і єдино правильне або ж арґументовано спростовувалося й остаточно відкидалося. Та й сам автор, підкреслює Г. Півторак, навряд чи вважає свої етимологічні напрацювання істиною в останній інстанції і ще буде їх переглядати й уточнювати. Принагідно додам: ні, не вважає, і як це виглядає, йтиметься далі.
Самраз навести принаймні дещицю з «відкопаних» К. Тищенком фактів про те, як, коли, з яких мов і за яких обставин прийшли до нас досі загадкові, незрозумілі і, на перший погляд, начебто абсурдні (дивлячись для кого) топоніми, котрі давно стали частиною українського словника. Завдяки його унікальному знанню мов і, без перебільшення, титанічним пошуковим зусиллям вони почали все більше відкривати нам своє обличчя. По-іншому, активно причинились до формування доказової бази долітописної мовної історії України, адже відомо, що саме топоніміка зберегла найдавніші різночасові та різномовні пласти.
Але для кращого зрозуміння доцільніше почати все ж таки не з лінгвістики, а з генетики, і тут знову послухаємо автора. Сучасні люди появились на теренах африканської Сахари (колись вона вся була зеленою і квітучою), далі близько 50 тисяч років до н. е. колонізували Євразію. Згідно з висновками генетичної науки, все їхнє теперішнє розмаїття започатковане в Африці, а сучасні популяції людей є нащадками африканців або тих предків, які вийшли з Африки і вже поза нею зазнали подальших мутацій. Пропустивши пребагато надзвичайно цікавих висновків світової генетики, наприкінці цієї частини нотаток сконстатую за сприянням науковця ось що. Твердження про українців як народ-виняток з історією в 500-600 років не витримує ніякої критики і безнадійно застаріло. Час формування українців, рівно ж як і інших народів, складає десятки тисяч років.
А тепер перейду до власне прикладів. Перелік відкриває річка мого дитинства Сукіль Стрийського району (річка з цією ж назвою є і на Тернопільщині), назва якої ймовірно утворилась від кельтського божества з молотом Сукелуса. У назві м. Калуша вбачається не що інше, як коптське слово «калвс» – шнурок, мотузок. Далі. Крехів, Крехівці, Кре(и)ховецькі – це греки, грецькі; Пищики (топоніми з основою Пищ-, прізвища) – назва найранішого з усіх сирійського перекладу Біблії ІІ – V ст. Пишітти; топоніми з основою Снят-, Сніт – від грецького «ксні» означають мандрівних ченців; топоніми і прізвища Пузир, Пузирі – це божество Осиріс; Рогань, Рогані – це Афіни; топоніми Олександрія – не від чоловічого ім’я, а від однойменного єгипетського міста; загадкова Ченокалівка – це Дарданелли, а Штомпелі – Венеція. З грецьким словом «баратра» – болото логічніше пов’язувати походження низки топонімів з основою Брат-, як Братківці біля Стрия, неподалік Івано-Франківська та ін., хоча попередньо вчений мав інакшу версію. У багатьох місцевостях є села з основою Добр – (Добряни, Добрятин, Добрівляни, Добростани, Доброгостів і т. д.).
Залишивши раніші вірогідні версії, вчений тепер схильний виводити її від пехлеванського (перського, іранського) слова «дбір» – писар. Довелось переглянути й версію щодо назви Самбір і низки однокореневих топонімів в Україні та поза нею, і нині її «майже точно» слід виводити від слова «сан(м)обор» – смола із мови-предка коптської мови у Єгипті. Аналогічно сталося і з назвою зникаючого села Хромогорба на Стрийщині, яку слід пов’язувати з давньонорвезьким прототипом «грема» – затиснути, ґотським «грамян» – розпинати…
Окремо зупинюся на походженні топоніма Борислав і численних назв інших населених пунктів з основою Борис-, Бориш-, Бариш-, як-от: Бориспіль, Борис, Бориса, Борисів, Борисівка, Борисковичі, Боричівка, Бориця і т. д., яких є десятки. Народна етимологія виводить його від чоловічого імені Борислав як «виборювача, здобувача слави». Натомість К. Тищенко на підставі довготривалих пошуків має нині правдоподібнішу, доказовішу версію щодо цього, пов’язану з… папірусом, але в перекладі грецькою. Її він виклав аж на кількох сторінках книги, про яку мова, а я дуже стисло подаю результат його праці.
Ось що він пише: «Виявляється, папірус вживали передусім не для письма (цей стереотип довго не давав помітити інші асоціативні зв’язки), а для не менш важливої мети – адже [грецькою мовою «барік, баріс»] – це корабель або барка, причому саме єгипетська, та ще і зроблена з папірусу… О, тут на карті було про що розповісти! Вона зберегла несподівано численні й цілком упізнавані топооснови від називного і родового відмінків цього слова у складі топонімів в Україні… Відповідні мало виразні і досить численні топоніми з цими основами на очах стрімко перетворилися на семантично ключові назви-репліки грецьких прототипів».. І далі: «Свідком того, що єгипетські баржі робили саме з папірусу, словник називає Плутарха (бл. 46-бл. 125 р.). І якщо таку реалію [баріс, барік] знали і відповідно вживали у Наддніпрянщині, то це також могло бути лише в його дні, тобто у І-ІІ ст. н. е. У нас античність гостювала на в’язаних човнах!». Перехід літери «а» в літеру «о» у назві плавального судна відповідає нормі української мови. А що вона, ця античність, зокрема, єгипетська і грецька, справді гостювала, і навіть упродовж тривалого часу, свідчить велика кількість «їх» назв і запозичених у «них» загальновживаних слів, знайдена на теренах України велика кількість грецьких монет, і, зрештою, велика кількість людей з «грецькою» зовнішністю. Здається, скептики цього не зможуть заперечити, а коли захочуть, то нехай зроблять це не голослівно («а я вважаю інакше, і все!») , а не менш доказово, як наш видатний вчений.
На цьому обриваю перелік топонімів, хоча й здогадуюсь, що в моїх нотатках він, мабуть, для читача найцікавіший. Що зробити, все має межу, кінець, окрім часу і простору. Втім, таки дозволю собі дати йому одну підказку, при чому ці копти, а також греко-римський Єгипет і т. ін. А при тому, що там колись були дуже поплатними товарами бджолиний віск, хвойна смола і березовий дьоготь як природні матеріали для муміфікації людських тіл у великій кількості, і за ними регулярно припливали кораблями аж на терени сучасної України та її сусідів. Звідки ця інформація? На початку ХХ ст. в ході розкопок звалищ побутового сміття стародавніх міст Єгипту, передусім Оксиринху, археологи знайшли там до 100 тисяч стародавніх папірусів: рахунки, листи, скарги, юридичні документи тощо. Впродовж наступних ста років видано лише 70 томів, готують ще 40 томів, але за рік учені не встигають опрацювати і видати більше, ніж один том. За детальнішою інформацією можна звернутися до книги К. Тищенка. Певен, ви отримаєте колосальний корисний фактаж і масу задоволення.
Починаючи свої довготривалі мовознавчі студії з опорою на досягнення інших дотичних наук, автор зрозумів, що контекстуальні дослідження не дають швидких результатів. Ці дослідження він порівняв із повільним опануванням дитиною їзди на ровері. Доки буде досягнуто мети, потрібний терпець. Мовляв, не варто показувати нерозумним людям незакінчену роботу. Тепер же, пожартував він, здається, вже можна, і нехай її критикують. Однак спроби критики без рівнозначної освіченості та ерудованості здатні призвести до критиканства і зубоскальства. У цьому руслі він навів цікавий висновок зі своєї вражаючої наукової практики. Для читання топонімічної карти Франції може вистачити знання й десятьох мов, а ось нашої – в кілька разів більше.
Наприкінці варто сказати, хто складав аудиторію, котра слухала виступ автора книги. Це кафедра східних мов Львівського національного університету ім. І. Франка, учасники міжнародної наукової конференції, група київських учених, студенти, а також ті, хто цікавиться справді науковою, а не «наукоподібною» топонімікою. Серед них були трускавецький лікар і давній знайомий київського вченого Мирон Бучацький, директор видавництва «Посвіт» Андрій Лесишин і, зрозуміло, автор цих нотаток. Присутні слухали вченого дві години, образно кажучи, з відкритими ротами. Коли професор закінчив, вони нагородили його оплесками визнання і подяки.
Поза рискою власне презентації залишились традиційні автографи для задоволених власників книги «Долітописна мовна історія України», додаткові запитання до автора про його плани на майбутнє тощо. Хоча К. Тищенко й не є прихильником їх розкриття, здається, він би міг доопрацювати і перевидати свій етимологічний словник-посібник «Іншомовні топоніми України» від 2010 р. Це стало б великою допомогою всім тим краєзнавцям-аматорам і деяким провінційним науковцям, котрі норовлять пропонувати як істинні народно-етимологічні версії походження топонімів, не утруднюючи себе пошуком і вивченням праць сучасних провідних учених у галузі топоніміки. А такий словник ой як потрібний. Втім, як мовиться, не вчи вченого їсти хліба печеного. Краще наберемось терпцю дочекатись від нього нових книг.

Роман ПАСТУХ,
краєзнавець

Print PDF