Фільм «Гіркі жнива» («Bitter Harvest»), який вийшов в український прокат 23 лютого і вже отримав суперечливі відгуки, хоча критикувати його, за великим рахунком, немає ні сенсу, ні морального права.
Заокеанські хлопці з простими канадськими прізвищами Ігнатович, Менделюк і Бачинський за власний кошт зробили те, що мала б робити Українська держава своєю культурною та інформаційною політикою. За допомогою масового глядацького кіно спробували розказати світові про найбільшу трагедію українського народу.
Може, й добре, що масштабний фільм про Голодомор створили у Канаді. І не наші вітчизняні кіномитці, схильні до мазохістського оспівування страждань. Справді. Досить вже журливого поетичного кіно про те, як нас усі деруть віками. А ми, за ідеєю, мали б «крєпчати» від цього процесу – як заповідав великий Ніцше. Та ні… Ми лише плачемо та співаємо тужливих пісень. Із фільму у фільм. Хоча наші предки зовсім не були «терпилами», які покірно йшли на заклання. Тисячі антибільшовистських повстань на території України початку 1930-х доводять це найкраще.
Творці стрічки відійшли від звичного нам страждально-віктимного канону у зображенні української історії. Це тішить. «Гіркі жнива» – кіно про свободу, боротьбу та нескореність, а не про плач. І, звичайно ж – про любов. Романтичне кохання молодих Наталки і Юрія відбувається на тлі реальних подій.
Можна дискутувати, чи правильно зробили автори, намагаючись втиснути у 100 хвилин екранного часу всю історію Радянської України 1920-30-х років. Тут і ленінська «продрозверстка», і плюндрування церков червоними загонами, і жорстокі убивства священників, і сталінська колективізація, і антирадянські народні повстання. Трагедія українських націонал-комуністів, письменників та художників, які щиро повірили у більшовизм і в те, що Україна може розквітнути за Совітів. І, звичайно – терор голодом. Голодомор стає головним похмурим тлом, на фоні якого розгортається сюжет.
21 мільйон доларів – бюджет, досі небачений для кіно про Україну і українців. Він дозволив зробити гарну «картинку» і звук. Загальні плани та декорації ваблять око. А згодом, коли ідилічні картини українського села змінюються страшними і похмурими, викликають потрібні емоції. Епічний саундтрек Бенджаміна Воллфіша навіює справжній голлівудський пафос (у гарному сенсі) та змушує відчути трагічність моментів.
Тільки от пережити справжній катарсис від фільму не вдається. Бо з іншим вийшло значно гірше.
Сценарій частенько грішить відсутністю логіки та дерев’яними діалогами. Сюжетні лінії – раптовими поворотами у стилі «здрастє вам серед ночі». Монтаж – обірваністю на півслові. Ось вам Остап Ступка, що грає місцевого «куркуля», який вступає до колгоспу. Тут він у свитці біля власного дому – тут він вже у будьонівці, тероризує своїх односельців. Історія його морального падіння та переходу на службу більшовикам зовсім відсутня. Ось вам «хороший росіянин», пришитий білими нитками до сюжету заради політкоректності – що раптово з’являється і так само раптово гине, допомагаючи головному герою. Ось вам навіть трохи ґендерної рівності, коли українські жінки беруть спротив червоній тиранії у свої руки…
Категоричний поділ на чорне і біле без напівтонів, гіперболізація та метафоризація образів, майже фантастичні повороти сюжету роблять «Гіркі жнива» ближчими до якогось «темного фентезі» (зважаючи на кількість трупів у кадрі) чи вестерну (а точніше – «істерну»), ніж до реалістичної історичної драми. Це – притча, легенда і міф. Історична епопея і водночас зворушлива історія кохання, що використовує шаблони популярного кіно. Аби розповісти трагедію українського Голодомору без надмірної депресії та «чорнухи», здатної відвернути масового глядача. І з відкритим фіналом, який залишає надію.
Ми не бачимо, чи вдалося врятуватися головним героям. Лише сподіваємося на це. Хоча в глибині душі і знаємо жорстоку правду. Усі помруть. Та коли смерть навколо всюди, ви маєте жити задля когось. І якщо ви врятуєте хоч одне життя – ви жили недаремно.
Тому, незважаючи ні на що, при перегляді фільму клубок стоїть у горлі, а на очах зрадливо бринить сльоза. Бо це – наша історія. Наша трагедія і біль. Бо мільйони українців, змордованих тоталітаризмом, лежать у безіменних могилах.
Подивіться це кіно – воно того варте.

Віктор СОРОЧЕНКО

Print PDF