«Як не жилось мені – не заздрю я нікому,

Я тільки ним живу і житиму незмінно, –

Воно мені – як хрест, але я весь у ньому –

В твоєму імені святому,

Україно».

І. ГНАТЮК.

27 липня цього року Іванові Гнатюку виповнилося б 85 років. На жаль, не дожив він до цієї майже ювілейної дати. Правда, житиме він у добрих своїх громадсько-демократичних починаннях та в книгах, які увійшли до Золотого фонду української національної літератури. Про його життєвий і творчий подвиг, який він здійснив тут, на Землі, розповість стаття багаторічного працівника нашого часопису Андрія Грущака.

Іван Гнатюк… Хто він і яка його доля у цьому, наскрізь зматеріалізованому світі? Кожен, хто цікавиться його творчістю, знає, що це – видатний поет України, зокрема Борислава. Тут чи не вперше зійшла яскрава зірка його небуденного таланту – таланту болю і правди. Він, простий хлопець із Тернопілля, ще з молодих літ прагнув духовного самоочищення – і в житті, і у творчості. І це прагнення до чогось не буденного стало для нього внутрішньою потребою. Власне, про це І. Гнатюк сказав у своїй книзі «Стежки-дороги»: «Мрії про терпіння в ім’я чогось духовного, вищого… стали для мене внутрішньою потребою: чи то був підсвідомий голос долі, чи такий дивний склад мого характеру – сам не можу збагнути, ті мрії скоро стали моїм життєвим призначенням».

Не віщі слова – щодо себе і тієї епохи, в якій він жив, жив його народ, жила його Україна. У цій нелегкій епосі він не тільки жорстоко страждав, а й натхненно творив. Його вірші, як і проза, такі, як і він сам – сумні, невеселі, проте надміру оптимістичні. У часи комуно-московської теранії він зазнав жахливих лих політичного в’язня, а згодом – пожиттєвого безробіття. Як він виживав у ті стражденні часи, одному Господу Богу відомо. А ще з невимовною легеневою недугою… Того гонорару, що невіть-коли пробивався до його господи, звичайно, не вистачало. Якби не вірна подруга, Галина Семенівна, не знати, як би склалася його подальша життєва доля.

Як би там не було, а він якось виживав, а ще виховував двох дітей – Любу й Володю. Крім того, дав їм престижні професії – вчителя та архітектора. Нині дивуєшся: звідки поет черпав сили? А з тих духовних скарбів, котрі йому заклали батьки, село, церква, – усе це повністю відповідало його невгамовній натурі, людській сутності.

Поза як, а І. Гнатюк ще й чимало зробив, як зв’язковий для визвольних змагань проти комуно-московських зайд. За що на довгі роки був там, «де Макар телят не пасе…».

Іван Федорович народився 27 липня 1929 року у селі Дзвеняче, що на Тернопіллі. Там і виколисався. Батьки – селяни-бідняки. Навчався у Кременецькому, а згодом у Бродівському педучилищах. Автор понад двадцяти книг. За книгу публіцистики «Стежки-дороги», (Дрогобич, Відродження, 1998 р.) став Лауреатом Державної Шевченківської премії. Як сам зізнався, в ній він правдиво розповів про важку долю і незламну вдачу, про історичну епоху, у якій йому було призначено жити і боротися. Ця книга пропущена крізь серце поета, крізь серце кожного українця. Якби не було цього, то б, може, вона не була б поміченою і незатребуваною. Автор видав і другу книгу публіцистичної прози «Свіжими слідами». Написана вона у формі щоденника, у якій крізь призму власного світосприйняття показує жертовний і незборимий дух нашої нації, гнівно засуджує негативні тенденції, які нав’язували нам московські окупанти. В одному із розділів письменник розповідає про страдницький шлях Лицаря України, Патріарха Київської і всієї України-Руси Володимира (в миру – Василя Романюка), зокрема про ті страшні витівка «української» влади під час похоронної процесії, яку він вважає «духовним Чорнобилем».

Втім, повертаюся ще до окремих моментів біографії нашого незабутнього поета. Як сам зізнався, автор книги «Стежки-дороги» був насильно мобілізований до так званих «істрибків». А коли енкаведисти дізналися, що він був зв’язковим УПА, то йому за це вліпили аж 25 років каторги! Покарання відбував у спецтаборах Колими. Після смерті кремлівського параноїка Сталіна був достроково звільнений «на основании определения Магаданского облсуда от 10 ноября 1955 г., как страдающий тяжелым недугом – сухотами».

Якось Іван Гнатюк на зустрічах із громадськістю пригадав, що перший вірш, якого він уклав, називається «Націоналісти»:

Станьмо всі до бою,

Націоналісти!

І «німоті» в Україну

Не дамо залізти.

Було йому тоді лише 12 років. Власне з цього вірша він почався – як свідомий українець, як поет. У Бориславі І. Гнатюк жив під найсуворішим наглядом. Перші його публікації на Дрогобиччині з’явились у газетах «Нафтовик Борислава», «Радянське слово» (нині – «Галицька зоря»), в окремих обласних часописах. Збірка «Паговіння» (1965 р.) була досить прихильно зустрінута критикою і читачами. Наступні – «Калина» (1966 р.), «Повнява» (1968 р.) – засвідчили, що до української літератури долучився могутній поет – поет правди і сильного духу. Звичайно, такі його якості не могли сподобатися КГБістським посіпакам та їхнім прислужникам. Письменник був приречений на довге мовчання. Аж через шість років побачила світ книга «Барельєфи пам’яті» (1977 р.), потім – «Дорога» (1979 р.), «Чорнозем» (1981 р.), «Турбота» (1983 р.), «Благословенний світ» (1977 р.), «Дім і час» (1989 р.), збірка для дітей «Хто найдужчий на весь світ» (1989 р.) та багато інших. Власне, вони здобули поетові всеукраїнську повагу і славу.

Ці книги були яскраві і художньо довершені. Та попри них І. Гнатюк випростався на повен творчий зріст лише за часів нашої української Незалежності. Книги «Благословенний світ» «Дім і час», збірка для дітей, які, за влучним висловом Олени Никанорової, стали «поезією змонтованою». У них поет відтворив не показну, а справжню правду життя – щодо себе і щодо України. Це є тим найвищим мірилом, яке, страждаючи, виношував він у «університетах» сталінських концтаборів.

Мені, що знав зблизька Івана Федоровича, доводилося прорецензувати чимало його творів. У них я наголошував, що у системі літературних традицій його мистецьке обличчя у контексті творчого процесу, у якому він брав найактивнішу участь, роблять його твори високохудожніми, патріотичними і вельми потрібними суспільності. А ще я зазначав, що упродовж усієї мистецької участі автор ставив собі найблагороднішу мету – служити багатостраждальній Україні, рідному народові, справедливому суспільному устрою. Рідній літературі – через творення глибоко національного образу, тематико-ідейну виразність, традиційність віршотворення. Більша частина віршів поета – патріотично піднесені, соціально загострені, художньо довершені:

День на краєчку світу –

Україна

Живе в мені,

захована в сльозу.

Я позбиваю лікті

і коліна.

Але дійду до неї.

Доповзу.

Через тайгу і тугу

несходиму

і через біль,

глибокий, як

Байкал.

Дійду й тоді, коли вже

і не йтиму,

На півдорозі впавши

наповал…

Вони, ці твори, пройняті тугою за Батьківщиною, ностальгією за втраченим «раєм» дитинства, за відсутністю історичної перспективи національного державотворення.

І сплю – і не сплю,

а задрімаю

І зразу мариться мені,

Що я у батьківському краю

Сто раз вмираю

й воскресаю,

Бо тільки ним у дні

одчаю

Живу і сню

на чужині.

Органічно пов’язана з особливостями поетичного хисту І. Гнатюка ще одна тема – тема соціальної деградації комуно-тоталітарної системи, котра принесла нам, українцям, вторинність, зневіру й апатію:

В безвиході, хоч бийся

об стіну,

Єдиний вхід – в царство

до Адама.

А каторжник мучиться роками,

Повіривши в надію

рятівну.

Можна б ще розглядати творчість поета, але в одній статті її повністю не можна осягнути. Бо Іван Федорович – поет, як я вже казав, живої думки, сміливих філософських узагальнень, з високим відчуттям природи. Його треба читати – постійно і вдумливо. Він – ключ до пізнання істини, правди, українства.

Ще одна особливість поета – вміння романтично-піднесено, ніжно у ті небезпечні 60-ті роки «завуальовувати» порив українців до свободи і незалежності, ризикуючи навіть життям, стаючи месниками своєї доби:

Впав один, і на гіллі

безсило

Буйнолисте в’януло життя,

А коріння землю обхопило,

Мов коліна матері –

дитя…

В часи Чеченської війни, яку підтримувала дрімуча путінсько-кремлівська нечисть, я біля пошти зустрів Івана Гнатюка. Його вигляд був вкрай опечалений. «Що сталося, пане Іване?», – запитую. Відповідає: «Ай, не питай, Андрію. Вчора бачив виступ Путіна. Боже мій, які в нього «склянні очі»!.. Боюся, що «склянні очі» того мерзотника і в Україні біди нароблять…». Ну і ну… Як у воду дивився поет-гуманіст. І як пророче! Згадав поет «незлим тихим словом» і про сумної слави редактора «Нафтовика Борислава» Р. Соловчука – про його постійну кар’єрну і зрадницьку позицію щодо українства і рідної землі…

Ще один випадок хочу навести. Перебуваючи у Львові, я заплатив спілчанські внеска за І. Гнатюка. Гроші, звісно, незначні, проте, як хтось сказав, вагомі… Поет мені зателефонував, аби я його, хворого, провідав. Було це десь за тиждень до його земного небуття… Віддаючи гроші, він попросив, аби я від них не відмовлявся. «Бери, бо кожна копійка варта не тільки власної кишені, але й усієї розкраденої України», – при цьому попросив усіх вийти з кімнати, аби мати змогу попрощатися із Києвом. Не думав тоді я, що то було і зі мною, бориславцем, прощання. Земна «хресна» дорога Івана Гнатюка закінчилася 5 травня 2005 року у Бориславі, який йому став і рідним, і останнім. Помер з ім’ям України у серці і на вустах.

… Так, не стало поета, ім’я котрого ще довго житиме у серцях українців – аж доти, доки житиме наша невмируща нація. Подвижницьку роботу свого батька нині успішно продовжує його син Володя, видавши дві книжки поезій – добротних і щирих. Дочка Люба, де і як може, пропагує творчість свого героїчного батька.

Скажу ще від себе й таке: попри війну, яку нам нав’язала зараз путінська зграя яструбів, попри іноді чиновницьку байдужість пора подумати, аби в Бориславі була відкрита хата-музей Івана Гнатюка. Позаяк він у своїх нащадків, як поет і громадянин, це заслужив!

Андрій ГРУЩАК,

член Національних спілок України