Кожного дня у багатьох із нас виникає потреба їхати кудись у невідкладних справах, тож хочемо того чи ні, змушені вистоювати не одну хвилину на зупинках в очікуванні маршруток. Добре, якщо є де присісти. А якщо нема?

Складніше в цьому плані було довший час на автозупинці в районі стику вулиць М. Грушевського та Д. Галицького. Літньої чи зимової пори, під час сильної зливи чи холодного вітру доводиться тут людям в очікуванні автобуса стояти просто неба, а присісти нема де. Для молодих – це не проблема: вони легше переносять ці незручності, а ось людям похилого віку, зокрема немічним, інвалідам, ой як хотілося б десь присісти хоча б на хвилинку…

Спостерігаючи не раз за такою ситуацією з вікна своєї квартири, що якраз навпроти зупинки, небайдужий до цього хтось із мешканців будинку № 42 вул. Д. Галицького вирішив бодай якось допомогти пасажирам полегшити їхнє очікування автотранспорту. Так приблизно два роки тому несподівано для багатьох із нас з’явилася примітивна невеличка лавка. Та, як не прикро, недовго вона простояла: однієї ночі «мисливці» за металом розтрощили її, забравши труби, на яких були прикріплені дошки. Це лиходійство засмутило добродія, але ненадовго: полагодивши знищену лавку, чоловік вирішив змонтувати поруч ще одну. Згодом – ще одну: кращу, міцнішу. Тож тепер на цій зупинці завдяки доброчинцеві є вже три лавки. Не один пасажир, користуючись ними, подумки, а дехто і вголос, дякує невідомому «чарівникові» за його добре серце й старання.

Довший час загадкою щодо того, хто доклав немало часу і старань, даруючи в такий спосіб добро іншим, було і для мене. Лише недавно випадково довідалася, що цим «чарівником» став Литвин Б. В., мешканець згаданого будинку № 42. Незважаючи на те, що переобтяжений клопотами за хворою дружиною, прикутою після давньої автодорожньої травми до ліжка, 72-річний чоловік знаходить час і для добродійної справи.

– Не можу байдуже дивитися, як вистоюють на зупинці люди старшого віку, дехто на палицю спирається. Їм би присісти, а нема де, тому вирішив зробити для них щось добре, приємне. Потрібні для цього, зрозуміло, відповідні матеріали, тож пригодилося дещо з того, що залишилося після ремонту квартири, – зізнається Богдан Васильович.

Прагнення робити добро людям настільки захопило його, що вирішив змонтувати ще одну лавку – цього разу надумав встановити її під березою в зоні скверу, названого іменем Небесної сотні, аби кожен, хто прийде сюди вклонитися пам’яті загиблих на Майдані в Києві під час Революції гідності, міг посидіти тут у скорботній хвилині мовчання.

До всього того, що робить добре для людей, прилучає Богдан Васильович і свого шестирічного внука Богданчика. Вважає, що треба виховувати в душі дитини почуття доброти й милосердя змалку. Так розуміє цей добродушний, щирий чоловік, збагачений життєвим досвідом, свій скромний внесок у так званий, надуманий ним, фонд милосердя.

Нечасто зустрінеш когось, хто б ось так безкорисно, за велінням серця і душі, творив щось корисне. Простіше спостерігати збоку, ніж чимсь перейматися. Тож честь і хвала цьому небайдужому чоловікові, який старається робити приємне й потрібне для міста, що стало для нього, його сім’ї і внуків рідним домом.

Але чи можна спромогтися на щось більше без грошей, суттєвої матеріальної підтримки, тим більше пенсіонерів? Тож добре було б, аби до такої корисної, справді благочинної справи, долучилися підприємливі люди Борислава. З їхньою допомогою можна було б встановити на багатьох автозупинках не лише лавки, а й хоча б будь-яке накриття, що захистило б людей в очікуванні автобуса від дощу. Можна все зробити, якщо, звичайно, є прагнення залишити після себе добрий слід на землі, відчути потребу творити добро. Якщо не для себе, то для блага міста і краян, які тут проживають.

Ніна ЧЕРНИШОВА.