Ситуація, що склалася в нашій країні, є не те, що небезпечною – вона вже є критичною. Ми стоїмо на порозі кардинальних змін як геополітичних, так і психологічних. Як би далі не розвивались події, все одно ми вже інші. Ми позбулись закладеного століттями «малоросійства» і стали на шлях істинного націоналізму. Націоналізму не в популістських закликах, а націоналізму в свідомості. І як би дивно це не звучало, але ми можемо подякувати РФ за те, що вона зняла з себе вуаль «держави-альтруїстки», яка завжди допомогала «бідному брату з протягнутими долонями». Анексія Криму остаточно довела, що у кремлівській політиці і досі вагоме місце займають інструменти Російської імперії. Воно й не дивно. Те, що закладене у свідомості, не викорениш і багнетом. Тому цілком зрозуміло, що в тому ж Путіні тече кров Петра 1. І саме тепер ці гени проявили себе якнайяскравіше.

Чого власне добивається Путін? Всім відомо про федералізацію та другу державну мову. Щодо першого, то зрозуміло, що таким чином він послабить правову єдність держави. Це буде зовнішній результат його прагнень. А внутрішнім стане мова. Цілком очевидно, що такий розкол стався доволі давно. Та це так званий національний розкол, тобто не задекладований. Таким чином відповідними законами про підвищення ролі мови в суспільстві це можна було б виправити. А якщо брати до уваги «захцянку» російського шовініста ХХІ ст., то очевидно, що закон про другу державну мову став би кінцем незбудованої українськоії нації. Це те саме, що вбити ненароджену дитину. Люди, які не володіють українською, та є корінними жителями нашої держави, не були б змушені вчити мову для того, щоб стати цеглинкою у розбудові нації. Вони обрали б легший шлях і говорили б російською, тим паче, що тоді це було б закріплено на законодавчому рівні. Тож якби цей закон і справді був прийнятий, ідея нації зникла б як така на великій Україні. На Галичині певний час вона б ще  протрималась, але з часом під гнітом обставин роль української мови поступово ставала б набагато меншою навіть у цьому краї чистокровних націоналістів. В той же час треба констатувати, що процес отруєння української мови почався вже й там. Радянське панування, зокрема, дуже сильно отруїло мову на батьківщині Франка та Коновальця. Воно не змогло повністю знищити мовні традиції, та своє клеймо таки залишило. Це проявляється у несвідомо вживаних русизмах. Тож можна стверджувати, що чистота нації частково заплямована й там.

Продовжуючи думку про мову, треба наголосити, що цей закон несе в собі загрозу і культурі. Зараз ми вже є свідками того, як фольклор, весільні, поховальні та інші обряди відходять на задній план. Власне на великій Україні  їхня роль взагалі незначна.

Та чим же це спричинене? Чому нащадки козаків, Гонти і Залізняка, Шевченка і Максимовича опустились на такий низький щабель духовності? Взагалі, якщо говорити про звичаї, то їхнім підґрунтям є мова, у нашому випадку, українська. Тому насправді, для прикладу, важко уявити, як проводять українське весілля російською мовою. Погодьтесь, це не свідчить про високий рівень культури цих людей аж ніяк. Тож вважаю, що причиною цього є те, що на великій Україні наша мова доживає останні дні. Більше того, її щодня душать тенета російськомовної  пропаганди у ЗМІ.

На Галичині  ситуація зовсім інша. Ми кров’ю зберегли українську мову, яка власне стала гарантом функціонування в нашому регіоні звичаїв та традицій. А це у свою чергу забезпечило існування так званого «зародка нації», який одного дня має поширитись на всю Україну. Ну і зрозуміло, що рівень духовності там таки вищий. Якщо ж протиставляти весільні обряди, то у нас ця процесія є величним і довершеним дійством. Вона поєднує у собі багатовікові традиції нашої історії. Відбувається все у супроводі українських народних пісень, які, на мою думку, надають церемонії шлюбу національного характеру, тобто такого, якому немає аналогів у світі.

Мова і культура – це категорії, які завжди йдуть пліч-о-пліч. Зв’язок між ними трактують по-різному. Можна сказати, що мова є стрижнем культури, тобто українська культура існуватиме доти, доки існує українська мова. Та водночас можна також говорити і про те, що культура є «різнобарвною» рамкою мови. Ця їхня довершена єдність власне і є основою здорової і сильної держави.

Також треба згадати і про історію, яка є площиною для культурної рамки мови. Очевидно, лінія Дніпра або ж Збруча на карті є інструментом розділення двох різних історій однієї і тієї ж держави: історії самостійників та опортуністів, націоналістів та комуністів. Як не дивно, комроміс не знайдено й досі. Можна виділити такі причини: незнання правди та байдужість до правди. І перша, і друга проблема присутні на всій території України незалежно від того, галичанин ти чи харківчанин. Це, ясна річ, є гальмом у нормальному функціонуванні інституту держави. Зрозуміло, що впливу на економіку воно не має ніякого. Та держава, як відомо, будується не лише на матеріальних цінностях.

Держава будується на нації. А нація у свою чергу – на спільних героях. А у нас, бачте, для одних герої – Червона армія, а для інших – бандерівці. І ті, й інші помирали за ідею. Одні – за комунізм, інші – за націоналізм. Та треба зауважити,  що «помирати», але від дискусій ми продовжуємо й до сьогодні. Одні з нас прагнуть вічної стабільності, миру і, я б сказала, навіть комунізму, а інші продовжують боротись за ідею нації. Таким чином другі завжди виступають постійними агресорами, бо не можуть змиритися з чинним ладом. Хоча це не агресія, а прагнення цього «зародку нації» до розвитку.

Як бачимо, ця боротьба переходить і на загальнодержавний рівень протиріч між різними політичними партіями, кожна з яких захищає не народ України, а своїх виборців, тих, чия ідеологія ближча. Себто «Своя сорочка ближча до тіла». Наслідок цього ми побачили, коли політикани не змогли знайти компромісу для уникнення людських смертей.

Так власне виникає запитання: до чого ж тут мова? Розуміння української історії українцями можливе лише за сприйняття її українською мовою. А ще важливим для історії постає фольклор, поезія, проза, в яких безпосередньо передані емоції і почуття сучасників тих подій. Та й взагалі вся культура, про яку вже згадувалось. Було б досить дивно перекладати істинно українські історичні пісні російською мовою для того, щоб люди, які є українцями та розмовляють цією мовою, могли зрозуміти. Це можна прирівняти до звичайного слухання англійських чи то пак німецьких пісень. В такий спосіб не відчувається та сила українського духу, а тому це не викликає національних почуттів.

Отже, культура й історія, основою яких є українська мова, формують наш менталітет. Зрозуміло, що зараз він таки є різним по два береги Дніпра. А, як відомо, позбавлена мовної, культурної та історичної єдності нація творить таку ж державу, тому її необхідно формувати. Головне – це бажання всіх українців стати міцним, здоровим етносом. Це важко, бо треба шукати компроміси, поступатись деяким переконанням, та воно, очевидно, того варте. І ми власне вже впритул підійшли до необхідності цього. Події зими 2013-2014-го року стали тим поштовхом, тим сірником, що запалив процес становлення нації. Путін це бачить, а тому прагне будь-якими методами цьому зашкодити. Але нам треба будь-якою ціною зберегти національну, поки що хитку, основу. Нам треба розвивати наш «зародок нації».

Оксана ПРИСТУПА.