«Останньою романтичною війною» назвали історики події, що відбулися на Галичині 98 років тому. Ця війна закінчилася не на користь українців, але міф про неї виховував не одне покоління галичан. Про «Листопад» писали поети й прозаїки, ця подія впродовж багатьох десятиліть пробуджувала патріотичні почуття громадськості. На порозі 100-та річниця «листопадового зриву» – події, яка дала в ХХ столітті одну із найяскравіших, хоч і локальних, перемог та одну із перших надій на Державність.
1 листопада є однією з найсвітліших дат українського державотворення в ХХ столітті. За одну ніч усього півтори тисячі українських військових блискавично та без пролиття крові взяли владу в 200 тисячному Львові, в якому лише польських офіцерів налічувалось понад 600. За словами авторитетного сучасного історика Ярослава Грицака, поляки «проспали» українське національне відродження, адже мешканці Львова, що останнього дня жовтня лягали спати підданими Австрійської імперії, на ранок прокинулися у зовсім новому державному утворенні.
Проголошення Західно-Української Народної Республіки є однією із найблискучіших військово-політичних операцій, які будь-коли в історії здійснювали українці. Потім було різне – бої за Львів, в яких романтика й шляхетність українців конфронтуватиме із прагматизмом та, подекуди, цинізмом поляків, тонкі геополітичні ігри на міжнародній арені, які не принесуть користі українцям. А ще потреба боротьби не лише за свою невелику ЗУНР, а й реальна військова допомога армії УНР.
Українсько-польська війна породила безліч міфів та феноменів з обох сторін. Цікаво, що бої за Львів тривали вдень, а на ніч військові частини розходилися по домівках чи навіть разом грілися біля багать. Траплялося, що українці відпускали польських полонених із в’язниць на ночівлю додому з тим, що ті наступного дня повернуться до місць утримань. Поляки в мемуарах неодноразово підкреслювали шляхетність українців. Проте сільські хлопці в українських одностроях слабо орієнтувалися у Львові. І цим скористалися польські боївки.
Пізніше, у розпал воєнних баталій, генерал Михайло Омелянович-Павленко сказав воякам Української Галицької армії: «Нас розсудить залізо і кров!». Того разу залізо і кров було на боці поляків, і українці на два десятиліття втратили Львів. Але день – 1 листопада – назавжди залишився символом Перших визвольних змагань.
Євреїв – третю за величиною національну групу на Галичині, які зазвичай дотримувалися нейтралітету, вразили погроми та звірства поляків, які ті вчинили після відступу українців зі Львова. Початком єврейської військової формації стали самооборонні поліцейські загони, сформовані у Тернополі. Їх очолив поручник колишнього австрійського 15-го піхотного полку Соломон Ляйнберг. З червня 1919 року військова поліція офіційно була переформована в «Пробойовий курінь І Корпусу Галицької армії», який став більш відомий як «Жидівський курінь УГА».
Бойовий шлях куреня, в якому налічувалося 1200 вояків, проліг через україно-польський та україно–більшовицький фронти. Проскурів (сучасне місто Хмельницький), Вінниця, Бердичів, Київ (район Святошина) – це місця, де Жидівський курінь хоробро воював за українську державність. Проте тиф, який швидко поширився серед вояків УГА й скосив на дві третини склад куреня, не дав можливості цій бойовій одиниці успішно завершити свою воєнну місію. А Соломон Ляйнберг загинув від рук поляків у 1920 році.
Очевидно, світова історія уже знала випадки створення подібних єврейських військових формувань. Найвідоміший з них – Єврейський полк, який брав участь у І Світовій війні, а восени 1918 року воював на Палестинському фронті. Цей всесвітньо відомий єврейський полк боровся за створення єврейської держави.
Щорічно день 1 листопада для Західної України був найбільшим святом бездержавної нації. Панахиди та мітинги, демонстрації та відвідини стрілецьких могил рік у рік формували національну свідомість нації. Найбільш масштабне відзначення «листопадового зриву» відбулося з нагоди 10–літнього ювілею.
88 років тому 1 листопада 1928-го переросло у містечкову громадську війну у Львові. По одній стороні була 10-тисячна українська громадськість на площі Святого Юра, а з іншого – польська жандармерія та вуличне шумовиння. Сутички українського натовпу із кінною поліцією переросли в перестрілки, а пізно ввечері розпочалися польські погроми українських культурно-освітніх та господарських товариств – напади на приміщення товариства «Просвіта», «Дністер» та газети «Діло». Тритисячна юрба взяла в облогу Академічний дім – український студентський гуртожиток, в якому було знищено все, що містилося на першому поверсі. Внаслідок масових арештів десятки українських студентів опинилися за гратами, а міжнародна реакція виявилася настільки проукраїнською, що маніфестації охопили не лише країни Західного Світу, а й радянської України – тогочасної столиці Харкова, Києва та Одеси.
Микола Лемик – майбутній легендарний виконавець «пострілу в обороні мільйонів» – згадував, що саме першолистопадовий день 1918 року змінив увесь хід його життя. Залишається лише здогадуватися, як вплинула та подія на Михайла Колодзінського – майбутнього полковника, та, напевно, найвідомішого військовика Карпатської України. Саме йому випало підняти над десятитисячним натовпом великий синьо–жовтий стяг із нашитими літерами «УВО» – Української військової організації.
Чудові поетичні рядки Листопадовому чину присвятила українська поетеса Розалія Тарнавська:
Листопадові дні –
дні смутку і журби
Й понині плачуть
сірими дощами,
За тими, що за Волю полягли,
За Вами, наші лицарі, за Вами.
Листопадовий Чин у
нашому житті –
Це вогник той, що
зблиснув і не меркне,
Бо у серцях він віру розбудив
У те, за що не шкода і померти…

Божена Дмитришин,
провідний методист Бориславської МЦБС.

Print PDF